Як нагадує в Кривому Розі «Профспілка металургів і гірників України», війна змінює не лише обставини — вона змінює людей. І є ті, хто, пройшовши фронт, повертається до мирного життя з ще більшим відчуттям відповідальності — за колектив, за справу, за країну
Саме таким є Павло Ведерніков — майстер шляховий цеху поточного утримання та ремонту колії Південного ГЗК, ветеран війни та активний волонтер.
У розмові з головним редактором відділу внутрішніх комунікацій комбінату Світланою Агатьєвою він щиро поділився своєю історією — про професійний шлях, війну та підтримку побратимів.
— Не скажу, що професія залізничника для мене спадкова, але в родині були люди цієї справи: дід працював токарем у локомотивному депо, а його брат багато років був машиністом тепловоза на Укрзалізниці. Я ж більше тяжів до автосправи, мріяв стати автомеханіком. Та життя розпорядилося інакше — вступив до місцевого політехнічного коледжу.
— На старших курсах до нас завітав тодішній начальник УЗТ ПівдГЗК Віктор Гриб. Серед відмінників і хорошистів він обирав молодь для роботи на комбінаті. Так я ще під час навчання почав працювати монтером колії. Після завершення коледжу вступив на заочне відділення одного зі столичних транспортних вишів. У 2014 році отримав диплом, а за два роки мене призначили майстром шляховим. Відтоді працюю на цій посаді вже десятий рік.
— За цей час у моєму житті сталося чимало подій. Та найболючіші спогади пов’язані з війною. У жовтні 2022 року мене мобілізували. Разом із побратимами боронив Бахмут. Це досвід, який назавжди змінює сприйняття життя. Після повернення у 2023 році я був певен, що зможу обійтися без допомоги психолога. Але зрозумів — не все так просто. Навіть після дев’яти місяців реабілітації залишаються тригери й важкі спогади.
— Саме тому я активно долучився до волонтерства і увійшов до складу комісії цехкому за цим напрямом, яка була створена майже на початку повномасштабної війни.
— Я був на фронті й знаю, наскільки нашим захисникам потрібна підтримка. Комусь необхідні каска чи бронежилет, комусь — спальник або теплі речі. Частину спорядження передаю зі свого після демобілізації, щось шукаю через знайомих. Дуже допомагають контакти, які з’явилися ще на війні. Так, у 2022 році люди були більш згуртованими, але й нині вистачає небайдужих. Іноді достатньо написати у волонтерську чи ветеранську групу. Нещодавно розмістив повідомлення, що мобілізованому колезі потрібна плитоноска, — і майже одразу відгукнулися.
— Ветеранська спільнота комбінату — це активні люди, з якими завжди є про що поговорити. Під час зустрічей можна не лише поспілкуватися, а й отримати корисну інформацію. Саме на одній із таких зустрічей я дізнався про фонд «Сталеві» та мобільний застосунок «БРАТ». Поділився посиланням із хлопцями на фронті — через нього можна подати запит на генератор чи інше обладнання для підрозділу.
— Керівництво цеху з розумінням ставиться до нашої участі у ветеранських заходах. За потреби завжди можна звернутися до провідної фахівчині з роботи з персоналом Наталії Дубової, яка опікується ветеранами й постійно перебуває на зв’язку.
— Втім, якщо виникає термінове виробниче завдання, зустрічі доводиться відкладати. Адже моя зона відповідальності — безпека руху локомотивів. Нині більшість монтерів колії проходять службу в лавах ЗСУ.
— Зараз у моєму колективі фактично двоє — я і монтер колії, також ветеран, який торік повернувся з фронту. Ми добре розуміємо одне одного, хоча про війну намагаємося не говорити — надто болючі спогади. Працюємо пліч-о-пліч.
— Попри паперову роботу, для мене головне — виконання виробничого завдання, тому фізичної праці не уникаю. Час непростий, людей бракує всюди. Але ці труднощі не зрівняти з тим, що щодня переживають наші захисники на передовій.
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
