Відповідальність, рішучість та навички управління людьми та процесами на підприємстві допомогли залізничнику Ігорю Мельниченко стати командиром під час служби. Після повернення на ГЗК Метінвесту в Кривому Розі ветеран не втратив хист, жагу до життя та емпатію. Тож сьогодні він працює у залізничному цеху ЦГЗК, зустрічається з іншими ветеранами та допомагає побратимам
Журналісти Метінвест Кривий Ріг поговорили з Ігорем Мельниченком про його досвід війни, пристосування до мирного життя, повернення до роботи, а також дізналися думку захисника про актуальні проблеми ветеранів.
Інгульчанин Ігор Мельниченко після демобілізації повернувся на рідний комбінат, та незабаром перейшов на Північний, а згодом на Центральний ГЗК, де і працює зараз у залізничному цеху.
— Ігорю, розкажіть, як ви знайшли роботу та приєдналися до ГЗК Метінвесту?
– Закінчивши 2009 року Інгулецький технікум, я хотів влаштуватися на Інгулецький комбінат. Пів року марно намагався потрапити, але то був час кризи 2008-2009 рр. і не було вакансій. Працевлаштувався вже аж навесні 2010-го – прийшов у залізничний цех, на дільницю контактної мережі. Перше березня став моїм першим робочим днем.
— За час роботи що найбільше врізалось в пам’ять?
– Зміна, коли я вперше вийшов в якості майстра, це було дуже відповідально. Також запам’яталось, як брав участь в конкурсі «Молоді лідери», і треба було захищати нашу ініціативу перед великою аудиторією, а я був капітаном нашої команди залізничного цеху… Запам’ятовуються сильніше ті моменти, коли щось робиш уперше, коли запроваджуємо щось. Бо це і відповідально, і цікаво, і водночас страшно.
— Що з досвіду роботи на комбінат стало вам в пригоді на службі?
– Я був командиром, тож мої навички управління людьми та процесами на підприємстві справді стали в пригоді. Так, як і навички керувати фронтальним навантажувачем. Коли нам з побратимами привезли важкі товстелезні колоди для побудови бліндажів, довелось пригадати цю науку, яку колись опанував в цеху.
— Кажете, ви були командиром, а які якості притаманні, на вашу думку, хорошому командиру?
– Хорошому командиру важливо залишатися людиною. І ставитись до всіх – як до рівних, справедливо. Хороший командир не хизується своїм званням, досвідом, статусом. Хороший командир – це батько. Це брат. І відповідним чином він і ставиться до тих, хто йому підпорядковується, і відповідним чином він ухвалює всі рішення.
— Ветерани повертаються іншими, це очевидно. А чи змінилися люди в містах, на підприємствах, ваші колеги? Які ваші спостереження?
– Гадаю, що не тільки я, а й інші ветерани здивувались, коли побачили, які проблеми хвилюють цивільних. Помітив, що люди, які знають про війну здебільшого тільки за новинами, історіями знайомих та ракетними обстрілами, стали більш агресивними… Може, це наслідки війни або від великої втоми, від тривалої непевності. Але для мене, для інших захисників це незрозуміло…
Часом не витримую і починаю говорити, мовляв, тут же, у порівнянні з окопами, взагалі немає проблем, чому так… Держава бронює, дає можливість працювати, бути ближче до родини, тож наче маєте робити так, щоб хлопцям там стало трохи легше. Робити чи своєю добросовісною працею, чи донатами, чи відрахуваннями…
— Ігорю, зараз багато ветеранів повертаються з війни. З якими проблемами вони зіштовхуються?
– Можливо, але я не хочу, щоб ветеранів сильно відділяли від інших людей, працівників. Ми не маємо формувати культу особистості, хоча, безперечно, це героїчні люди. Але на підприємстві я, наприклад, такий самий працівник, як і всі. І ми, вважаю, не повинні підсилювати ці відмінності. Краще просто допомагати, і робити це тихо, без створення окремих статусів. Адже ми всі на підприємстві разом працюємо.
Багато хто з ветеранів, які повертаються на робочі місця, втратили здоров’я і вже не можуть більше працювати на колишніх місцях. От треба більше думати, як їх повернути на роботу, як розширити пул професій, за якими вони могли б працювати. Ветеранів повертатиметься ще більше – і як кожному з них влитися в ті норми, які писалися до війни?
Тож упевнений, що треба більше думати про те, як цих людей інтегрувати в мирне життя – саме цим варто активно займатися на всіх рівнях. А виділяти – то буде викликати тільки озлоблення. Особливо у тих, хто на війні не був. Будуть казати, що, мовляв, пішов на війну за грошима, за статусом, за пільгами, ще за чимось… Допомагати ветеранам можна тихо. Виділяти якось – не треба. Моя думка така.
— Що б ви порадили тим військовим, хто тільки повертається до цивільного життя?
– Ви вже не там – пам’ятайте… Військовому важко прийняти безтурботну реальність. Коли він приїхав і бачить в місті ці відчинені кафе, гуляння, часом салюти на ставках… Особливо важко прийняти це тому, хто справді був у складних боях, хто втратив побратимів… Треба переключатись, зважати, що тут живуть родини з дітьми, яким потрібні розваги, ігрові майданчики, відпочинок, радощі. Ви вже тут.
— Який найголовніший урок ви винесли з війни?
– Війна – найяскравіший індикатор. Вона викрила багатьох людей за їхніми словами, вчинками. Переконався, що тільки в кризових ситуаціях можна по-справжньому пізнати людину. Ви можете сто раз спілкуватися, а так і не дізнатися, хто перед тобою. А війна показує все.
Підготувала до публікації
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
