Як розповідає «253 окремий штурмовий полк «Арей», вірмен Радік Асатрян, командир другої штурмової роти «Шквал» полку «Арей», живе в Україні з чотирирічного віку. Батько з братами клав асфальт в селах і містечках на півдні України. Там і залишилися жити. Подробиці – в матеріалі Весь Кривий Ріг
З братом, який переїхав до Росії, не спілкується. З сестро – підтримує стосунки, але про війну не говорять, хоч сестра путінську агресію не підтримує.
– Брат дорікав, чого я йду воювати, в мене ж четверо дітей. А я не можу інакше – до нас прийшли, не ми ж до них, – каже він. – Коли росіяни підійшли до Миколаєва й ми їх там зупинили, діти сказали: «Де ти будеш, там і ми. Нікуди не поїдемо». Всього-на-всього вдалося їх вивезти з Миколаєва на 20 днів. Не схотіли жити деінде.
До повномасштабної війни Радік Асатрян їздив по заробітках, валив ліс, будував дороги за програмою президента. Не проти будувати дороги й після війни – як його батько.
Більше 30 років Радік дружить з командиром «Арея» Олександром Грищуком, який на війні ще з 2014 року.
«Я з ним був на зв’язку з першого ж дня, як він пішов на фронт. Ми завжди один одного підтримували».
– На початку вторгнення Дмитро Ярош нам сказав, що якщо росіяни зайдуть у Миколаївську область, то будуть іти на Південноукраїнськ, треба зустрічати у Вознесенську, – згадує боєціь. – Туди з’їхалися всі наші «УДАшники». Почали будувати барикади й мінувати. Валили дерева, перекривали дорогу. Швидко порозумілися з місцевим керівництвом. Разом з Вознесенським ТРО отримали зброю. Побудували таку оборону, що росіяни не змогли пройти. Ми їх там розбили. Артилерія допомагала. Підтягнулася 80-та бригада під час бою. Розбили російську колону. Вона розлізлася по всій Миколаївській області. Гналися за ними полями. Ще одну колону, яка йшла на Кривий Ріг, зустріли в полях біля Казанки. Розбили і її. Гнали до перетину Херсонської, Миколаївської і Дніпропетровської області. Аж до Великої Олександрівки. Потім ми там простояли сім-вісім місяців поки не прорвали їхній фронт. Там уже зібралась група з 30 людей, яка й стала основою майбутнього полку «Арей».
Сиділи на позиціях по сім вісім місяців. Я особисто сидів в підвали – безвиїзно.
В Орлові майбутні арейці зустріли криворіжця Сергія Жеребила (заступник командира полку «Арей») з його командою хлопців, які допомагали людям переходити через річку й вибратися з окупованої території. Спасли тисячі людей.
– Сергій Васильович побачив, що ми добре виконуємо роботу, й почав нам допомагати соляркою, продуктами. Возили з Інгульця піцу й пиріжки ящиками, гарячі і свіжі – пацанам на позиції.
Я стояв з хлопцями в Білоусові. Там ми полонених почали брати. Вже тоді зрозуміли, що нас багато й треба робити батальйон. Потрібна була назва. Сиділи за столом і радилися – я Михайлович, Васильович, Степан наш… Й згадали бога Арея. Так і назвали. Так з’явився батальйон «Арей» у складі 129 бригади.
Півтора роки тому Радік Асатрян став офіцером, передає досвід новоприбулим бійцям «щоб вони могли добре воювати й виживати».
– Зараз у мене хлопці, які йдуть до нас добровільно з місці позбавлення волі. Звісно, добровольці знали куди йшли. Але коли ті, кого зловили ТЦК, заходять в колектив, починають розуміти й теж добре себе проявляти.
— Моя думка – ми вже перемогли. Багато людей швидко все забувають. Чотири роки тому росіяни колонами їздили по Україні. майже до Києва доїхали. Що в Ірпені наробили. Херсон, Миколаївщина. Хай зараз спробують так поїздити. Якщо десь вони просунулися на 500 мерів, то там і поклали 500 солдатів. Це не перебільшення, це все ж є на відео. По відео фіксації – 25 тисяч загиблих у них щомісяця. А реально – удвічі більше. Бо, буває, ми побачили як двоє забігли у підвал і спалили його. А там може бути ще десятеро.
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
