Як нагадує «Профспілка металургів і гірників України», у кожного – своя стихія. Для Петра Самодія, машиніста залізнично-будівельної машини ПРМ в кар’єрі, профгрупорга колективу дільниці №14 рудоуправління Південного ГЗК в Кривому Розі, це залізниця
Він каже: «Зараз я саме там, де маю бути – де можу бути корисним і підприємству, і колегам, з якими ми разом переживаємо ці складні часи».
У розмові з головним редактором відділу внутрішніх комунікацій комбінату Світланою Агатьєвою чоловік розповідає:
– Доля не одразу підказала мені, що потрібно обирати фах залізничника. Я навіть був налаштований вступати до військового училища, та в останній момент передумав. Мав бажання стати автомобілістом, мріяв в майбутньому працювати завгаром у рідному селі, та і з цим не склалося. Врешті-решт після одинадцятого класу вступив до Тернівського індустріального технікуму, де отримав спеціальність техніка з експлуатації та ремонту залізничнотранспортних будівельних машин. Після закінчення навчання переїхав до Кривого Рогу і почав шукати роботу. У складні 1990-ті це було, як то кажуть, завданням із зірочкою. Та мені пощастило: дізнався, що на Південному ГЗК потрібні слюсарі в цех поточного утримання та ремонту колії – і поїхав працевлаштовуватися…
— Близько місяця мені знадобилося, щоб звикнути до щоденної неблизької дороги на роботу, ще стільки ж, аби адаптуватися на виробництві і в колективі. А ще через пару місяців я вже остаточно переконався: три роки навчання в технікумі не йдуть в жодне порівняння з практичним досвідом. І зрозумів: все це не зовсім моє, хочеться чогось іншого.
— Тож закінчив курси і перевівся працювати машиністом дрезини. Нові виробничі завдання виявились непростими, вимагали від мене максимальних зусиль. Та я, хоч і мав мінімум досвіду, намагався не відставати: прагнув виконувати роботи з переукладання верхньої будови колії на рівні з маститими профі. Впертість виявилась запорукою успіху – справа пішла. Через деякий час мене вже вважали достатньо толковим спеціалістом, щоб призначати на заміщення у разі відсутності майстра з ремонту та експлуатації колійних машин та механізмів, а згодом і затвердили на цій посаді.
— Робота майстром потребувала організаторських здібностей і неабиякого виробничого досвіду, і я старався. За ці роки здобув чимало суміжних спеціальностей: зварювальник, різальник, машиніст мостових і козлових кранів, машиніст автомотриси, мотовозу тощо.
— А ще відшукував час для профспілкової діяльності. На виконання громадських обов’язків я «підписався» сам – бо з дитинства любив спорт. Він завжди був невід’ємною частиною мого життя: в школі мені подобалися всі ігрові види. В 11 класі я очолював взвод своєї школи на військово-спортивній грі «Зарниця». У технікумі виступав у збірній навчального закладу, а потім ще й у юнацькій команді Північного ГЗК.
— Коли прийшов працювати на Південний, дізнався про спартакіаду трудових колективів. Вирішив відвідати одне з тренувань збірної УЗТ… Відтоді майже кожні вихідні мене можна було побачити на спортмайданчиках Палацу спорту комбінату. Спочатку лише брав участь у змаганнях з футболу, волейболу та легкої атлетики. Потім із тодішнім головою цехкому УЗТ Едуардом Мотузом почав організовувати команди, приходити на всі змагання, вболівав на команду залізничників. І врешті став головою комісії цехкому зі спортивно-масової роботи.
— У 2017 році моє життя зробило крутий поворот. Я наважився пристати на пропозицію поїхати працювати за кордон. Але всі три роки, проведені на чужині, постійно згадував свій колектив. А після повернення мав лише один план: знову трудитися на рідному підприємстві. Спочатку влаштувався машиністом ПРМ в цех капітального ремонту колії, деякий час там попрацював, а потім схожа вакансія з’явилася і в рудоуправлінні, на дільниці №14. Так я став рудничанином, хоч і продовжую працювати на залізниці: керую залізнично-будівельною машиною ПРМ в кар’єрі.
— На жаль, з початку повномасштабної війни колег у мене поменшало. Тим, хто залишився, доводиться докладати багато зусиль, щоб підготувати колію і забезпечити вертушкам вчасний і безпечний під’їзд до екскаваторних забоїв. Якщо я не встигну прокласти верхню будову колії, може «зірватися» вчасне відвантаження руди, тож праця відповідальна. До того ж потрібно дбати про безпеку під час виконання поставлених завдань.
— В новому колективі я – профгрупорг дільниці. На цій позиції намагаюсь швидко вирішувати проблемні питання, що турбують колег. При цьому завжди розраховую на власні сили і можливості. Не те щоб мені нікому було допомогти: звернутися по підтримку в цехком чи профком комбінату завжди можна. Але то – для виняткових, особливо складних ситуацій. Якщо ти профгрупорг, всі завдання профгрупорга мають бути тобі до снаги. Це вірна ознака того, що людина – на своєму місці.
Юлія ЛАПОЧКІНА,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
