Як розповідає «Військова частина 3011 Національної гвардії України», осліпший після поранення в очі, він три доби йшов до точки евакуації: історія нацгвардійця Віталія, який боронив позиції на Покровському напрямку
До цього був майже місяць пекельного болю в очах після поранення, у бліндажі 2×2 метри разом з пораненими побратимами, під постійними ворожими обстрілами та нескінченними спробами штурмів.
«Одразу евакуювати нас не було можливості: ворог настільки щільно обстрілював наші позиції, що навіть бронемашина не могла під’їхати до точки збору», — згадує Віталій.
Проте його група стійко тримала оборону весь цей час. Їх постійно підтримували свої: вночі скидали з дронів ліки, їжу та воду, батарейки для рації.
«Рація – життєво важлива річ на фронті», — говорить боєць. Поранення він отримав на третій день свого перебування на найближчій до ворога позиції.
«У перший день після висадки з бронемашини ми отримали завдання вирушити на позиції, де внаслідок обстрілу засипало наших хлопців у бліндажі. На іншій позиції наші побратими були кілька діб без зв’язку та води. Тож, було прийнято рішення розділитись на дві групи: одні відкопують завалений бліндаж, інші йдуть на підмогу з рацією та провізією. Я був в останній групі. Ми прийшли, принесли все необхідне. Облаштувались всі разом у крихітному бліндажі. Ворог постійно робив скиди з дронів та штурмував. Неподалік нашого ВОПу була посадка, через яку без перестанку рухалася ворожа піхота. Одного разу ми почули кроки біля нашого бліндажу. Я та мій товариш кинули гранати, почали відстрілюватись з невеликих бійниць. Одночасно повідомили по рації про штурм. Прилетіли наші дрони, добре відпрацювали по противнику. Штурм було відбито. Під час бою на наш бліндаж був чи то скид, чи граната. Потужною вибуховою хвилею мені в очі забило уламки бетону, грудки землі. Я повністю осліп на дні чотири, з очей текла кров. Мого побратима поранило в руку. Ми випили необхідні ліки, надали собі першу домедичну допомогу. Перші дні мій стан був дещо пригнічений: я думав, що осліп назавжди. Потім настрій трохи нормалізувався. Взагалі людина може звикнути до всього».
Про подальші вилазки ворожої піхоти Віталій говорить: «В них набагато більше людського ресурсу, дуже багато. І мабуть, вони у штурми йдуть під якимись речовинами. Наприклад, біля нього наш скид вибухнув, він упав, піднявся і йде далі. І за ним без остраху лізуть і лізуть інші. Це нереально просто для нормальної психіки».
Після кількох тижнів бойового чергування, у відносно спокійній оперативній обстановці до позиції Віталія прийшла заміна. Було прийнято рішення самостійно вирушати до точки евакуації. Віталій та два поранених його побратима мали здолати дистанцію приблизно у десять кілометрів.
«Виходили по сіряку. В мене загноїлося око, я практично нічого не бачив, тільки силуети. Зі мною йшли двоє побратимів: один поранений в руку, інший з пошкодженим коліном. Ми йшли посадками та полями, вдень і вночі, мовчки, дотримуючись дистанції, прислухаючись до кожного шороху. Кілька кілометрів пройшли — пересиділи на якійсь позиції. І так весь шлях. Сказати, що це було складно – нічого не сказати».
Однією з найскдадніших перешкод виявилося волокно від ворожих дронів, яке павутнням оплутало місцину: «Все поле у волокні цьому. Йдеш і тягнеш за собою. Намагався порвати, а воно ріже руки у рукавицях. Особливо тяжко було долати зарості, оплутані цим волокном», — розповідає гвардієць.
Після прибуття до точки евакуації пораненим бійцям було надано необхідну допомогу та відправлено до лікарень, у різні міста.
«У перший вихід до міста було дивне відчуття: дуже багато шуму, машин, людей: зовсім інша обстановка, ніж там, де ми були ще кілька днів тому. Але згодом вже нормально стало, звик. Мене дуже підтримує моя кохана дружина, моя сім’я. Та й зір потроху відновлюється, це додає оптимізму. Хоча в очах ще залишилися уламки. Така травма ще довго загоюватиметься», — ділиться Віталій.
Знаходячись на лікуванні, він постійно тримає зв’язок із побратимами. Підбадьорюють одне одного, діляться про перебіг лікування, говорять про якісь житейські справи.
Всім побратимам, хто прочитає ці рядки, Віталій передає по братерськи великий привіт, бажає швидкого одужання, мати віру в себе та бути оптимістами.
А про свою мотивацію жити говорить з особливою ніжністю в голосі: «Донечка в мене маленька…Хочу щоб вона зростала щасливою. Щоб всі наші діти не бачили, не знали, що таке війна».
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
