В/Ч 3011 НГУ розповіла історію нацгвардійця Микити із позивним «Кабанчик». Він ще до початку великої війни часто навідувався до ТЦК. За його плечима електромонтаж, строкова служба, звичайне життя. А тепер – окопи, нічні штурми, порятунок поранених побратимів, прийняття командирських рішень під вогнем.
Від початку серйозного бойового шляху Микиті довелося бути на об’єктах, потім — на Херсонщині. У 2024 році пройшла ротація і він опинився у районі села Урожайне на Донбасі.
«Спочатку звичайна задача – це держать окопну лінію. Я перший раз йшов і для мене це було щось на кшталт гри. Ми заходили на позиції в пішому порядку і дистанція варіювалася від 2 до 5 км. Набрав речей, бо поки не сходиш один раз, то сам не розумієш що тобі треба. Виходили по «сіряку». Не розумів до останнього чому ми не розмовляємо, швидко йдемо. Грав адреналін. І сталося те, чого я боявся найбільше – на другу добу на позицію прилітає дрон і ранить двох моїх побратимів», — розповідає Микита.
Служба вимагала швидкого влиття в ритм бойових чергувань. Вночі живеш спостереженнями, а вдень – тишею та очікуванням. Відбиття першого штурму рашистів прийшлося на повну темряву. Йому допоміг досвідчений воїн «Шарік», який швидко зорієнтував військових.
«Він нас взбодрив, розтормошив, давав чіткі вказівки і ми вже розуміли що кому треба робити. Адреналіна було! Ну просто неймовірно. Це був не найсерйозніший штурм, противника було до 20 осіб. Але ось ця перестрілка в темряві, нічого не видно, я працюю на кулеметі, вистріляв за раз патронів триста. Я був довольний. Ми справилися», — говорить Микита.
Згодом «Кабанчику» доручили прикривати піхоту з АГС. Тоді він відчув, як дошкуляють fpv-дрони. Набув звання сержанта, став командувати відділенням. Чергова ротація перекинула до Великої Новосілки. Там ворог намагався продавлювати біля Золотої Ниви.
«Противник сунувся, і нам треба було заїхати на одну із позицій, в цей «двіж», поміняти поранених. А вони вже в напівоточенні, біля самої дороги. Від точки, де ми погрузили поранених до позиції метрів 200, ворог – на відстані 400-500 м. І в цей час побратим, Олександр, питає мене – як там пінгвіни з «Мадагаскару» казали? «Ковальскі, які у нас шанси? 95% що загинемо, а інші 5 – шана, слава та повага». І це нас підбадьорило. Тоді не було на небі жодної зорі, місяць не світив, повна темрява. Вибір був йти через поле або через посадку. Поки міняли позиції настав ранок. Були там разом із суміжниками з Полтави. Потроху почали підходити люди і в якийсь момент нас було вже дев’ятеро, потім – 13. А згодом артилерією противник розбирав нашу лежанку. Виходили вже звідти кількома партіями та різними маршрутами, так було більше шансів вижити. Далі на нас чекала переправа через невелику річку, глибиною до двох метрів. Дерев’яний мостик через неї був перебитий, тому пішли вплав. Увесь цей шлях нас вела наша «пташка». На іншій стороні вже чекав провідник», — згадує Микита.
Він впевнений, що найважливіша задача у війську стоїть перед піхотою. Адже вона стримує. Штурмовики зайшли, відпрацювали та вийшли. А піхота обкопується, стримує, відбиває.
«Це найважливіша робота. Ніхто не хоче йти в піхоту. Я знаю, що це просто треба. І все. Нам треба стояти», — резюмував захисник.
Нагадаємо, раніше ми давали історію «Орбіта» з 17-ої ОВМБр ім. Костянтина Пестушка.
