Сержант Владислав потрапив до полону рашистів після того, як його позицію розбомбили. Разом із ним у полоні опинилися ще семеро українських захисників. На всіх них чекали тортури.
Катування тривали доти, доки воїни не замовкли назавжди. Наймолодшому серед полонених, за спогадами Владислава, було лише близько 18 років. Його звали, здається, Миколою. Окупанти, колишні зеки, «різали людей на шматки» та кидали в яму. Владислав став у ній восьмим. Йому перерізали горло і кинули зверху.
Чоловік стримував кров руками і рештками одягу та лежав поряд із закатованими побратимами доки не стемніло. Тоді став вибиратися.
П’ять днів поранений боєць, пробирався до своїх. Без їжі, без сил, з шаленою втратою крові, він ішов уперед і таки дістався українських позицій.
Нині Владислав у лікарні на Дніпропетровщині. Він переніс складну операцію, поки пересувається на інвалідному візку і не може говорити – пише на аркушах.
Врятувала його не лише мужність, а й думка про родину. У найважчі хвилини перед очима стояли дружина та донька.
Чоловік переконаний: він вижив не випадково. І, коли відновиться, сподівається знову повернутися на фронт аби вибивати ворога з нашої землі у памʼять про тих, хто став жертвами російських катів.
Нагадаємо, раніше ми писали, про криворіжця Дениса із 43-ої ОМБр.
