29 червня у кривому Розі віддавали шану полеглому герою Руслану Нежигаю. Хоробрий воїн у складі ще 40-го батальйону «Кривбас» пройшов Іловайськ, Дебальцеве, був у полоні. З початком повномасштабного вторгнення повернувся на війну, але вже з хлопцями 17-ї танкової. Його любили та поважали побратими, яким зараз важко прийняти цю втрату. Останній бій Руслана відбувся біля Бахмута.
28 червня на в’їзді до міста живий коридор зустрічав загиблого воїна Руслана Нежигая, а 29 червня герой, відважний захисник знайшов останнє місце спочинку.
Для Руслана війна почалася у 2014 році, коли він з побратимами з 40-го батальйону «Кривбас» боронив Україну на сході. Він пройшов крізь виснажливі бої у Іловайську, опинився в оточенні Дебальцевого та був взятий у полон. Володіючи таким військовим досвідом, чоловік не міг залишитися вдома, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Приєднавшись до 17-ї танкової бригади, Руслан знову став на захист батьківщини. Брав участь у звільнені Херсонщини, потім опинився біля Бахмута, звідки вже не повернувся живим. Це стало незмірною втратою для всіх, хто знав військовослужбовця.
«Бахмут дуже багато людей забрав. Ніхто навіть не може уявити, якою ціною це все дається. Але ми не можемо зупинитись, і все одно треба йти вперед», — сказав побратим загиблого, з яким Руслан тримав оборону під Іловайськом.
Досвідченого воїна запам’ятали як того, хто завжди був поряд, готовий прийти на допомогу чи підстрахувати, у мирному житті або на фронті. «Завжди вирішував тяжкі, критичні ситуації. Всім новачкам допомагав, пояснював усе. Я прийшов солдатом у лютому 2022, і за пів року він зробив з мене солдата, який може воювати. Шкода, що такі люди йдуть», – розповів побратим полеглого Михайло.
Військовослужбовець був люблячим чоловіком, батьком, дідусем. «19 років ми разом. 28 травня у нас річниця. Я про неї часто забуваю, він мене вітає ранком. Пам’ятав про неї більше ніж я. Нам було добре разом, ми кайфували. Ростили доньку, онука. Для нього онук – це було все. Він казав, що діти шкоди не роблять, вони святі», — поділилася переживаннями від втрати дружина Олена.
Вона – загартована волонтерка: їздила на позиції військових з допомогою. Жінка розуміла, що може статися все, що завгодно, проте прийняти втрату незмірно тяжко.
Редакція «Першого міського» висловлює щирі співчуття та розділяє скорботу за полеглим. Вічна пам’ять!
