Вона знала, як перетворити холодний метал, що раніше ніс смерть, на символ життя. Не стало майстрині, чиї розписи на бойових гільзах та тубусах від снарядів стали відомими далеко за межами рідного міста. Її роботи роз’їхалися по всій країні та допомагали війську.
Любов до пензля Світлана успадкувала від батька-художника. Мистецтво було з нею завжди. Навіть коли доля підготувала важке випробування і жінка через хворобу опинилася у кріслі колісному, вона не відклала фарби. Спочатку були теплі зустрічі та майстер-класи для «сонячних дітей» у стінах бібліотеки, згодом – персональні виставки.
З початком великої війни Світлана взялася за незвичне полотно – відпрацьовані боєприпаси.
Усе почалося з тубуса від «Джавеліна». Перша робота вийшла настільки вражаючою, що військові виставили її на продаж, аби придбати необхідне для підрозділу авто. Після цього до будинку майстрині почали привозити «залізяччя» з усіх бригад.
Десятки гільз, набоїв та великих тубусів пройшли через її руки. На кожному з них розквітали вишукані українські візерунки. Військові, які бачили цю трансформацію на власні очі, зізнавалися, що готові вклонитися цій жінці за її талант і велике серце. Світлана прагнула бути корисною захисникам стільки, скільки вистачить сил.
Найбільшим бажанням художниці було нагадати людям просту істину: краса має бути всередині. Вона хотіла, щоб українці не зневірювалися, а знаходили розраду та самих себе у прекрасному.
На жаль, серце Світлани Яковенко зупинилося, так і не дочекавшись офіційної звістки про перемогу.
Світла пам’ять майстрині та людині з безмежною душею.
Нагадаємо, раніше ми писали, що у Кривому Розі відкрили новий гончарний простір.
