Дружина військовослужбовця і засновниця дитячого центру розвитку «Хеппі беббі» Ірина КОМАРОВА: «Попри все, ми маємо робити наших дітей щасливими». Щемливу історію розповідають в Кривому Розі Наталя ШИШКА та «Домашна газета»
2-го січня виповнився рік дитячому центру розвитку, а простіше кажучи, приватному дитячому садочку, створеному Іриною Комаровою завдяки державному гранту, який вона отримала як дружина військовослужбовця. А незадовго до цього пані Ірина отримала сповіщення, що її чоловік пропав безвісти…
«ГРАНТ ВІД ДЕРЖАВИ — ЦЕ ТРІШКИ ПРО РОЖЕВІ ОКУЛЯРИ»
Енергійності пані Ірини можна позаздрити. Кандидат біологічних наук, доцент кафедри біології та екології Криворізького педагогічного університету. Голова ОСББ у своєму будинку. І от тепер ФОП — засновниця дитячого центру розвитку «Хеппі беббі», слоган якого: «Щасливими дорослими стають в дитинстві». А ще вона — мама хлопчика, якому ще не виповнилось 4 роки.
Ірина каже, що як голова ОСББ у будинку вона зробила вже все, що було треба: і покрівлю, і систему водозабезпечення, і підвал. Будинок в порядку, потребує лише поточного обслуговування та час від часу невеликих ремонтів. А от міні-дитсадок — це її нове дітище, яке наразі потребує багато сил та уваги.
— Це у нас сухий душ, дітки його дуже люблять. Навіть гіперактивні, гіперчутливі заспокоюються. Тут у нас навчальна кімната, де проводяться розвиваючі заняття, де з дітками працює логопед. Тут ігрова кімната. Є невеличка кухонна зона з холодильником, мікрохвильовкою. Ми тут їсти не готуємо, але коли дітки перебувають повний день, я замовляю їжу для них у спеціалізованому закладі, батьки про це знають. У нас до обіду перекус — тим, що дають батьки, плюс ми даємо сезонні овочі-фрукти. А коли влітку був запит, і ми працювали повний день, то в обід організовували гарячий обід і полуденок, — проводить мені пані Ірина екскурсію своїм закладом.
— Тут у нас два стелажі ліжечок, спальні місця. А це робоче місце логопедів, зараз їх двоє. В подальшому маю намір залучати психолога і корекційного педагога, щоб розширюватись саме в напрямку роботи з дітками, які мають особливі освітні потреби. Бо запит на це є, і немалий. Тобто, мною створено два робочих місця, вихователя і менеджера з реклами, інші фахівці залучаються до роботи погодинно за трудовими угодами. Оце світлова бульбашкова колона, це теж для діток засіб заспокоєння, споглядаючи бульбашки, дитина може посидіти, подумати. А це у нас сухий басейн «Цар гори», — показує пані Ірина обладнання, придбане за грантові кошти.
Вихователька Наталя Таран, яка має досвід роботи у комунальному дитячому садку, висловлює своє задоволення тим, що у разі повітряної тривоги немає потреби кудись із дітьми переміщатись, тому що цей міні-садочок розташований у безпечному місці: в підвальному приміщенні під магазином, прибудованим до житлового будинку (вул. Віктора Оцерклевича, 15). Він працює чотири години на день, з 8.30 до 12.30. З лютого малюків планують залишати на денний сон, а влітку переходити на повний день.
— Приміщення ми орендуємо у власника магазину, площа до 200 квадратів обходиться нам у 15 тисяч гривень щомісяця. Можливо, оренда комунального майна обійшлась би дешевше, але ми поки що не знайшли підходящого приміщення комунальної власності, — каже Ірина Комарова.
На відкриття цього закладу вона отримала грант від держави як дружина військовослужбовця на суму 500 тисяч гривень, і рік тому їй здавалось, що це великі кошти.
— А коли я почала закуповувати обладнання, то ще й частина коштів моїх власних пішла, тому що насправді ця сума не така і велика, як про неї говорять та рекламують. Державні гранти — це трішки історія про рожеві окуляри. Коли починаєш працювати, то рожеві окуляри в перший місяць хоп — і зникають. Виникає дуже багато питань і проблем, а ти вже підписалась, стала учасником програми, взяла на себе цю відповідальність — і як людина відповідальна мусиш все зробити відповідно до тих умов, на які погодилась. А це — створення 2-х робочих місць. Адже грант я повинна в межах 3-х років повернути державі через податки. Хоча, як у кожному бізнесі, бувають просадочні місяці, коли не завжди на оренду вистачає. Поки не була напрацьована певна клієнтська база, у виплату зарплати теж доводилось частково вкладати власні кошти. Згідно з умовами гранту, я сама не можу бути тут працевлаштована як директор чи завідуюча. Я ФОП, яка заснувала цей заклад і отримує дохід, і грант відшкодовується у тому числі через єдиний податок, який я сплачую, — ділиться пані Ірина.
«ТАК ВІДКРИЙ СОБІ САДОК»
— Це була моя мрія, мені так хотілося свій заклад для діток зробити. Я все життя працюю в освіті, більше 20 років педагогічного досвіду. І коли почалася війна, мені так діток було шкода, я казала чоловікові, що якби можна було, я б, мабуть, всіх їх обняла, обігріла. Коли я дивилась кадри із Маріуполя, Херсона, в мене були постійно сльози на очах. А він мені: «Так відкрий собі садок». Це він мене підштовхнув. Сказав, що вірить у мене, що в мене вийде. Я тоді ще сказала, щоб не видумував, бо де нам взяти такі гроші. А потім пройшов рік, другий… Я повірила рекламі про бізнес з нуля. В мене рожеві окуляри, звичайно, знялися дуже швидко. Закладу потрібно було працювати, і працювати з перших днів, тому що сюди були вкладені кошти не лише грантові, а й великий відсоток власних, зокрема, на ремонт. Тому що грант не покриває витрат на ремонт. Приміщення було як начебто і з ремонтом, але колір стін для дитячого закладу не підходив, тому все перероблялося, — згадує Ірина.
— Окрема історія — це вибір приміщення. Подавшись на грант у серпні 2024 року, я зразу ж почала шукати приміщення, керуючись перш за все міркуваннями безпеки. Також треба було успішно пройти дві співбесіди та захистити бізнес — план.
Ми можемо приймати 10-15 діток. Коли їх 12-13, я вже залучаю для виховательки помічницю. Навіть з 10-тьма дітьми за три роки, згідно з розрахунками, я виплачую грант. За умови, якщо ці десятеро дітей відвідують садок кожного дня 5 днів на тиждень. Наразі за перебування дитини впродовж 4-х годин батьки сплачують 350 гривень. Коли дитина тільки адаптується, оплата іде погодинно, година — 120 гривень, ознайомча година безкоштовно. Можна купити місячний абонемент, тоді батькам одне заняття з дитиною в подарунок, а мені простіше розраховуватись за оренду та комунальні послуги. Зараз у нас є вільні місця, можемо добирати діток, — каже пані Ірина.
— Я проходила масу навчань. Тому що бізнесова сторона — це було для мене нове. Початок моєї освітньої кар’єри був у дитячому садочку, але як бізнес леді дошкільним вихованням я раніше не займалась. Дуже добре, що є така міні — асоціація, яка об’єднує людей з усієї України, — засновників різних арт — студій, дитячих центрів, і є всеукраїнський чат, де ми можемо ділитися напрацюваннями та отримувати відповіді на питання, бо проблеми у нас спільні, — вважає вона.
— Ось це у нас тактильні блоки, з різним наповненням. Використовуємо їх у корекційній роботі і бачимо результат. І це саме те, що дає сили, і ми дуже радіємо, коли і батьки говорять, що вони також бачать результат. Ось сенсорна пісочниця, дітки тут малюють, розвивають дрібну моторику, а це допомагає розвитку мови, — показує Ірина.
Садок обладнаний системою відеоспостереження, і батьки можуть переглянути записи впродовж 10-ти днів.
— Те, що грант у 500 тисяч — це копійки, я вже зрозуміла пізніше, — зізнається Ірина. — Але якщо вже взялася, то треба не відступати. Маю намір тільки розвиватися і покращувати умови. Меблі їхали з Харкова, бо грантові ж кошти мені на руки не дають — вони заходять на окремий рахунок Ощадбанку після того, як банк перевірив мій договір з виробником. А криворізькі меблярі не погоджувались працювати на таких умовах. Знайти приміщення я намагалась у спальному районі. Щоб батькам, так мені здавалось, було зручно, а потім я пересвідчилась, що платоспроможним батькам не має значення, куди везти дитину. Комунальні садочки зараз дітей до 3-х років не беруть. А ми беремо з 1,5 року, єдина умова — щоб дитина вміла ходити. З дітками свого першого набору ми більше пів року попрацювали, а на вересень усі, кому виповнилось 3 роки, пішли в комунальні садочки.
Ірина невтомно продовжує шукати фінансування для розвитку свого бізнесу. Пройшовши нещодавно навчання для родин військовослужбовців, в рамках програми Естонської ради у справах біженців «Стійкі ініціативи для самозайнятості «RISE», вона здобула право на грант у 200 тисяч гривень.
Ці кошти повертати не треба, достатньо відзвітувати про їх витрачання за призначенням, а планує вона удосконалити кабінет для роботи логопеда, дефектолога, корекційного педагога, купити туди проектор і тактильний навчальний стенд.
«МИ ВАШОГО ЧОЛОВІКА ВИТЯГНУТИ НЕ МОЖЕМО»
Вона була вся в роботі, коли 20 жовтня 2025 року отримала офіційне сповіщення, що її чоловік Олексій Анатолійович Комаров під час виконання бойового завдання у Одрадному, Куп’янський район Харківської області, зник безвісти.
— Він радіофізик, закінчив Дніпропетровський університет. До 2014 року, коли він добровільно став на захист держави як військовий, працював на Криворіжтепломережі слюсарем контрольно-вимірювальних приладів та автоматики. Він етнічний українець, уродженець Кривого Рогу, але був російськомовним, ми ще в 2014 році з ним дискутували, і на той час він вважав, що росія не може на нас напасти. Але після Криму він сказав, що забирає свої слова назад, і пішов до війська. У нього в росії є повнолітній син від першого шлюбу. Там його колишня дружина, вони спілкувались. І зараз ми з його колишньою дружиною спілкуємось, тому що вона також хвилюється за батька своєї дитини. А Льоша завжди просив її, щоб вона кудись вивезла сина, тому що заберуть на війну з Україною.
Коли чоловік був учасником АТО, у Іловайському котлі дуже багато його побратимів загинуло, а він потрапив у полон. Мені тоді терористи телефонували і надсилали фотографії, як Льошу, побитого, виводять на розстріл. З мене вимагали 100 тисяч доларів за викуп чоловіка. Ми на той час перебували у цивільному шлюбі. Я тоді звернулась у відповідні органи, бо розуміла, що треба щось робити, а всі мені говорили «зупинись, із терористами розмови не ведуться». А я вже почала збирати кошти, з мене спочатку вимагали 100 тисяч, потім казали, що вези хоч скільки-небудь… Я вже збиралася їхати, коли мені прийшла добра звістка: біля 12-ої ночі зателефонували з координаційного штабу, і я в трубці почула голос чоловіка: «Мене звільнили».
Як він потім розповідав, його звільненню сприяли Руслана Лижичко і Володимир Рубан — пам’ятаєте, той діяч, який свого часу не сходив з телеекранів, займався обмінами, а потім була інформація, що його взяли під варту як агента ФСБ. Чоловік розказував, що їх тримали в підвалах Донецька і змушували працювати на будівництві. На обмін першими вивозили поранених. Потім на вихід ішли ті, у кого діти малі. А мій чоловік розказував, що він уже за 4-им чи 5-им разом зрозумів, що треба бігти до виходу і йому. Бо це не було по прізвищах, не було сформованих списків, як зараз ми чуємо. Казав, заходять і оголошують, що «20 чєловєк на виход», і вони біжать, хто перший. Мій чоловік пропускав- пропускав, а в четверту чи п’яту хвилю зрозумів, що треба і йому бігти.
— Так з підвалу вибрався і опинився в автобусі, провівши в полоні майже 2 місяці. Повернувшись, мені сказав, що коли б я в тому підвалі була рядом з ним, то йому нікуди не треба було б бігти… «Виходь за мене заміж».
— У 2015 році ми офіційно побрались. А коли стався Дебальцівський котел, він сказав, що я його від нього врятувала, бо це ж я вибирала дату весілля. Так він жартував, тому що насправді після полону він на полігоні 17-ої танкової проходив навчальну підготовку на гранатометника. І йому там ударною хвилею розробило великий палець. Тож його не кинули на Дебальцево, тому що у нього рука була загіпсована, — розповіла Ірина Комарова.
Оскільки учасники АТО підлягали демобілізації через рік після служби, Олексій Комаров повернувся до мирного життя. А коли сталось повномасштабне вторгнення, знову пішов добровольцем.
— Я тоді була на сьомому місяці вагітності, тільки пішла в декретну відпустку. І тут 24 лютого, Льоша каже: «Ти збирайся з Наташою (сестрою) виїжджай, а я у воєнкомат». Пішов у перший день, але тоді були черги, і його взяли 26 лютого. Він воювати, а я поїхала до мами в Кіровоградську область, бо за кордон виїжджати на останніх місяцях вагітності дуже боялася, боялася дороги, а ми всі бачили, що тоді відбувалося.
— Він сина перший раз побачив, коли йому було 4 місяці. Тоді Льошу перший раз відпустили додому на тиждень. Пізніше він отримав поранення осколкове, був з пів року на відновленні, я думала, його визнають обмежено придатним, і йому можна буде перевестись у тилову частину.
— Дитина у нас пізня, мені було 40, коли я народила, йому 46. МРТ показало у нього наявність гриж на хребті. Але після відновлення він знову повернувся в стрій. Перевівся в іншу військову частину, де за станом здоров’я його обіцяли задіяти у зв’язку, але він опинився в штурмовиках.
— Пізніше вийшов закон, що ті, хто був у полоні, можуть демобілізуватись у будь-який час. Але треба було отримати офіційну довідку з СБУ, що він дійсно перебував у полоні, а це не так швидко. Тим часом їхній підрозділ воював на Сумщині, потім на Харківщині… Після отримання сповіщення про те, що він пропав безвісти, я дізналась, що із бою, з якого він не повернувся, вийшло тільки двоє хлопців з 13-ти. А потім командир мені сказав, що ті двоє уже загинули в іншому бою. Коли мені вернули чоловікові речі, то там телефон був і купа ліків, обезболююче для спини.
— Ми з ним останній раз спілкувались 18 жовтня 2025 року, а 20-го мені написали, що він безвісти зник. Ми з малим фотографувалися, я фотографії йому відправляла, але кілька повідомлень залишилось без відповіді. І вже коли я включила його телефон, мені прийшла фотографія від нього, де всі 13 хлопців, і він пише, що зв’язку не буде, — ідемо на завдання. Окрім двох, всі вони зараз вважаються безвісти зниклими.
«Ми вашого чоловіка витягнути не можемо, посадка під руснею» — це слова командира. «Розумійте, як хочете».
— Вони все знають, все бачать, але пишуть «безвісти зниклий», тому що його фізично немає.
Від нього самого, від чоловіка, у свій час я чула сотні невигаданих історій, він завжди говорив, що безвісти пропав — це значить, що вони тіла хлопців просто не можуть забрати. Тож хочеться вірити в диво, але треба мати силу прийняти реальність. Те, що дає мені сили жити далі, це оцей заклад, де робота не може зупинитися, і дитина. Після отримання сповіщення я була наче в тумані, тільки по коробках таблеток розуміла, пройшло 10 чи 20 днів. Зараз уже трошечки розвиднілось. Як би це важко не було, потрібно рухатись далі.
— У малого був невеликий період спілкування з татом, але він настільки у нього в пам’яті! «Папа приїде і зробить лампочку». Про кран — «треба папі сказати». Я не знаю, чого я не сховала ту сумку: «О, сумка папина, а де ж папа?» Сумка приїхала, а тата немає. Він знає, що тато на війні. Б’є росіян, як він каже. «Всіх росіян на порошок!» А то каже: «Мама, давай гратись в укриття». За ліжком нагородив халабуду з подушок, каже, що він буде сиреною, «У-у-у», а я щоб ховалась туди. Отаке дитинство. Але попри все ми маємо робити наших дітей щасливими…
Наталя ШИШКА,
«Домашня газета»,
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
