Після повернення з війни до Кривого Рогу ветеран Сергій Мартиненко працює в УЗТ Північного ГЗК помічником машиніста тягового агрегата. Паралельно навчається на машиніста, випробовує себе на інженерних керівних посадах, а також онлайн здобуває вищу освіту в Метінвест Політехніці
Війна круто змінила життєвий шлях Сергія Мартиненка: чоловік став більше замислюватися про перспективи і, скориставшись порадою психолога, зосередився після демобілізації на собі та власному розвитку.
– Мені 51 виповнилося – і я зараз студент. Не знаю, війна це вплинула чи ще щось. Але в якийсь момент захотілось чогось більшого. Розвитку себе як спеціаліста… Розширення кордонів свого світосприйняття… Коли прийшов з війни, запропонували посаду спеціаліста зі шляхового господарства, бо є досвід роботи на залізниці. Хочеться, щоб твоя праця приносила вагомий результат, щоб, от без пафосу, цеху і комбінату була користь. Навчаюсь нового, не зупиняюсь…
Залізничним шляхом
Загалом у Сергія понад 15 років досвіду на залізниці. У колектив Північного ГЗК він потрапив 2005 року, хоча на той час залізницю підприємства вже добре знав, бо працював в підрядній організації.
– Так-то перше моє робоче місце – коптильний цех. А потім, як зустрів свою другу половинку, її батько, тесть мій, досвідчений залізничник, взяв мене до себе: його «Шляхбуд» тоді якраз зайшов на комбінат. Це капбудівництво і ремонт залізничних шляхів. Я тоді думав: ну, місяць на залізниці пороблю й все. Бо не дуже сподобалось лопатою махати і молотком «костилі зашивати». Праця важка – дощ чи спека, а ми завжди просто неба, постійно нові люди. Раніше ще й жінки серед нас були, і ми їм завжди допомагали… Але з часом втягнувся. Пам’ятаю, плутав спочатку всі кар’єри, бо опори однакові. Зараз вже впізнаю з першого погляду.
Згодом Сергій Мартиненко перейшов із підрядників у колектив комбінату – після навчання його взяли помічником машиніста тягового агрегата в УЗТ.
– Досі згадую момент, коли вперше одягнув спецодяг Метінвесту. Завжди дивився на нього і хотілось мені його, красивий, одягнути. Бо праця в компанії – це вже щось стабільне, певне. У підрядниках як – сьогодні тут, завтра деінде. Коли прийшов питати про вакансії, хвилювався, що не візьмуть, бо мені на той час було вже 45. Але кадровики зважили на досвід роботи, зокрема, у ремонтах шляхів, усуненні аварійних сходів з рейок. Тож скоро я вже працював помічником машиніста. Був задіяний на вивезенні гірничої маси в кар’єрі та на відвалах. І так до повномасштабної війни. Тепер от картинка життя знову змінилась – я знову на залізниці, але вже в іншій якості.
Непроста, фізично виснажлива робота на залізниці суттєво допомагала бійцю на захисті країни.
– Легше було пристосуватись, адже робота шляховиком якнайкраще тренує витривалість та стійкість, терпіння й характер. А сьогодні той досвід допомагає мені професійно рости і реалізовуватись. Війна – теж хороший вчитель. Навчила уважніше до людей приглядатись. Можу тепер де завгодно і швидко організувати мінімальний комфорт та побут. Точно став обережнішим у спілкуванні з людьми, але не веду себе зверхньо і не вважаю себе кращим, бо служив.
Найважчий досвід на війні
Півтора року служби Сергія минули, а спогади, каже, нічим не заглушити. Їхні рани найглибші. І це передусім не фізичні, а душевні. Отримані в моменти, коли смерть ходить поряд, й ти нічим і ніяк не можеш її зупинити. Коли гинуть ті, з ким ще вчора ділив вечерю.
– Втрата побратимів переживається дуже важко. Я останнім часом намагався навіть ні з ким близько не товаришувати, щоб не прикипіти. Це найважчий досвід, який дуже сильно впливає на психіку. У мене багато знайомих військових і скажу, що не всі справляються з цимдосвідом. Більшість просто намагається ховатися від цього, абстраговуватись. Але не всім вдається зберегти в собі людину. Є випадки, коли, на жаль, уходять в агресію і ненависть, – зазначає захисник.
— Такі речі ні з ким особливо не обговориш… З рідними? Ні. Нічого зі служби я ніколи не обговорюю з ними. Ще давно, під час строкової служби, матері і батькові, коли вони телефонували, тільки одне повторював: у мене все добре. На війні аналогічно. Дружина, донька, теща, тесть – усім одне: у мене все добре. А раптом під час розмови щось десь бахкає, то пояснення одне: ми на стрільбищі. А перед небезпечними виїздами попереджав: сьогодні не телефонуємо, бо ми, мовляв, їдемо за продуктами-дровами… Хай краще думають, що я в безпеці – і їм легше, і мені.
Про зустрічі побратимів та ветеранські тригери
Сергій не раз брав участь у зустрічах криворізьких ветеранів війни, зокрема у проєкті «Спілкуй. Ветеран», що реалізується Метінвестом.
– Зустрічі з побратимами – це як до сім’ї приходиш. А як ще когось із знайомих побачиш, з ким воював на одному напрямку чи в одному підрозділі, то взагалі… Такі збори нам дуже потрібні: прийшли, погомоніли, обнялися, розповіли кожен про своє. Хто де зуби робив, де які пільги, реабілітація… Хто як влаштувався, де себе знайшов. Знаю таких, хто повернувся з важкими контузіями, з групою інвалідності і вже не міг працювати на попередній посаді, то йому в якості альтернативи пропонують, наприклад, інженерну посаду. І це чудово, що компанія йде назустріч. А на бюрократію зазвичай нарікають ті, хто, як я кажу, боїться двічі спитати. Коли щось треба, то треба не лінуватися і уточняти. Не було такого зі мною, щоб хтось відмовив чи образив. Жодного разу.
— На жаль, є навколо такі ветерани, яким все одно щось не так, попри наявну підтримку жаліються, всім не задоволені. Не знаю, можливо, це наслідки війни так себе проявляють і потрібна психологічна терапія. Я сам ходив до психолога, і рекомендую, справді допомагає. В мене, наприклад, після повернення тривожність була, нервозність, страхи. Півтора року на війні все ж. Рідні допомогли, час, робота з психологом…
— Хоча, звісно, війна безслідно не минає. Ще треба, щиро кажучи, працювати над собою, опановувати дратівливість, гнів. Я часом ще можу гостро реагувати на деякі речі. У випадках, коли від мобілізації нахабно ухиляються. Коли тут за броні переживають, а там життя віддають. Важко стриматись, коли знайома з-за кордону телефонує і в розмові мимохідь кидає: «ваш президент приїжджав до нас». Мене от чіпляє це «ваш президент». Тут освіту отримали, професії, пенсії в Україні, і на тобі – «ваш президент приїздить».
Рецепт успішної адаптації існує
Сергій наголошує, що кожному ветеранові після повернення вкрай важливо відчути себе потрібним, задіяним, корисним. І окрім родини, допомогти в цьому може цеховий колектив:
– Як серед людей працюєш, то вже менше шансів ув’язнути в думках про війну. Легше переключитись. Робочі питання поглинають – і де вже поділися ті важкі спогади і сумніви?.. Мене зустрічали на роботі всі! Начальник, керівники служб, колеги. А поки на війні був, телефонували часто, цікавилися, переймалися, чекали… Усе це сильно мотивує.
– Ще захоплення допомагають. Я от футбол люблю: матч дивишся – вже й відволікаєшся. Нові теми, нові люди, нові емоції… Комбат мені якось сказав: пам’ятай – вам нічого ніхто не винен, форму видали, автомат дали, а далі вже самі. Ну, от тут приблизно так само. Пільги є, путівки дають, займатися здоров’ям можливості є. Користуйся! Хочеш – ходи в басейн, грай у футбол. Хочеш – пробіжи дистанцію, покажи скрін – і тобі виділять кошти на брендові кросівки для занять спортом… Можливостей навколо вистачає. Головне – не замикатися в собі і завжди залишатися людиною. Чоловіком. Військовий ти чи ні, був там чи не був.
Нові виклики та ритуали
Зараз досвідченого залізничника і ветерана ставлять в цеху на заміщення посад, де не вистачає фахівців. Керує важливими процесами, людьми. Каже, отриманий в армії досвід допомагає швидко знаходити спільну мову в нових умовах:
– На обличчя гляну – одразу зрозумію, хто переді мною, як співпрацювати, мотивувати. Багатьох із теперішніх підопічних знаю особисто: раніше працювали в ремонтах шляхів. Допомагає і досвід війни, хоча, бувало, й помиляєшся. Часом дивишся: от з цим каші не звариш, а пів року минає і бачиш – він вже з медаллю кацапів по посадках ганяє. Люди різні, треба придивлятися, але точно до кожного треба з повагою.
ДАЙДЖЕСТ,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
