Як нагадує в Кривому Розі організація «Рух Без Меж», доступ до лікаря починається зі шляху до нього
Коли ми говоримо про доступність криворізьких лікарень, найчастіше уявляємо пандус біля входу, ліфт або автоматичні двері. Але доступ до медичної допомоги починається значно раніше — у той момент, коли людина виходить із громадського транспорту й прямує до лікарні.
Саме ця частина маршруту найчастіше залишається поза увагою. Один високий бордюр. Розбитий тротуар. Яма. Непрохідна ділянка після дощу.
Для більшості людей це лише незручність. Але для людини на кріслі колісному, ветерана після поранення, літньої людини, батьків із дитячим візком або людини, яка пересувається з милицями після операції, такий бар’єр може означати, що сьогодні вона просто не зможе самостійно потрапити до лікаря.
І тоді проблема полягає вже не в стані дороги. Проблема полягає в тому, що людина фактично втрачає доступ до медичної допомоги.
За останні роки потреба у безбар’єрному середовищі в Україні стрімко зросла. Сьогодні в країні понад 3,4 мільйона людей з інвалідністю, і за роки повномасштабної війни їхня кількість збільшилася приблизно на 600 тисяч. Але було б помилкою вважати, що безбар’єрність потрібна лише людям з інвалідністю.
Вона потрібна ветеранам і ветеранкам, які проходять реабілітацію.
Людям старшого віку.
Батькам із дитячими візочками.
Людям після травм і операцій.
Зрештою — кожному з нас, адже ніхто не знає, коли тимчасово чи назавжди втратить звичну свободу пересування.
Безбар’єрність — це не про окрему групу людей.
Вона про місто, у якому кожен може жити самостійно.
Останніми тижнями представники ГО «Рух без меж» разом із амбасадором безбар’єрності Юрієм Понькіним пройшли маршрутами від зупинок громадського транспорту до лікарень Кривого Рогу.
Активісти не шукали окремі недоліки. Вони дивилися на місто очима людини, для якої навіть кілька сантиметрів висоти бордюру можуть стати нездоланною перешкодою.
На цих маршрутах вони побачили високі бордюри без понижень, пошкоджені тротуари, небезпечні переходи та ділянки, які неможливо подолати без сторонньої допомоги.
Найважливіший висновок був навіть не в цьому. Активісти побачили, що маршрут до лікарні дуже часто складається з окремих доступних і недоступних ділянок.
Лікарня може мати сучасний пандус біля входу. Але якщо людина не може дістатися до цього входу, лікарня не є по-справжньому доступною.
Доступною має бути не лише будівля.
Доступним має бути весь шлях до неї.
В Україні вже існують державні будівельні норми, які визначають вимоги до безбар’єрності. Проблема полягає не у відсутності законодавства. Проблема в тому, що ми досі часто оцінюємо доступність окремих об’єктів, а не маршрутів.
Бо людина не користується лише пандусом, вона користується всім шляхом — від дверей власного будинку до дверей лікарні. І якщо на цьому шляху залишається хоча б один бар’єр, доступність перестає існувати.
Саме тому настав час говорити не про окремі елементи інфраструктури, а про безперервні безбар’єрні маршрути.
Пониженим бордюром користується людина на кріслі колісному. Тим самим бордюром користуються батьки з дитячими візочками, люди з валізами, велосипедисти, кур’єри, люди старшого віку.
Безбар’єрність нікому не створює незручностей. Навпаки — вона робить міський простір зручнішим, безпечнішим і людянішим. Саме тому вона не є привілеєм. Вона є ознакою сучасного міста, яке поважає своїх мешканців.
Петиція «Безбар’єрні пішохідні шляхи до лікарень Кривого Рогу» — це не про один бордюр і не про одну лікарню, Вона про інший підхід до розвитку міста. Маршрут від зупинки громадського транспорту до лікарні має розглядатися як єдиний простір, де кожна людина може пересуватися безпечно й самостійно.
Бо доступ до медичної допомоги починається з можливості самостійно дістатися до лікаря.
Юрій ПОТУПЧИК,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
