ДТЕК Криворізька ТЕС: «Енергетика дає світло, тепло і надію І зараз це відчувають всі». Так В’ячеслав говорить про професію, якій залишається вірним понад 30 років
Він прийшов на Курахівську ТЕС у середині 90 х, коли багато підприємств зникали одне за одним. Станція тоді була опорою для міста а робота в енергетиці давала відчуття стабільності й віри в майбутнє Починав машиністом-обхідником, а згодом став головним інженером.
Один із найскладніших і водночас найсвітліших періодів у своїй кар’єрі В’ячеслав згадує ще з мирних років — масштабну реконструкцію станції. У 2010-х на Курахівській ТЕС одночасно оновлювали п’ять енергоблоків.
Це було серйозне навантаження, але й чітке відчуття результату: станція отримала нове життя, а робота — сенс рухатися далі.
Та повномасштабна війна це майбутнє обірвала. Курахове постійно накривали артилерією, ракетами й авіабомбами Енергетики до останнього намагалися відновити потужності, проте згодом через критичність ситуації станція більше не змогла працювати. Потрібно було швидко ухвалювати важкі рішення — рятувати те, що ще можна врятувати.
«Коли вивозили перший генератор, люди зі зміни вийшли, ніби в живий коридор. Кожен розумів: усе, що зараз їде, вже не повернеться», — згадує В’ячеслав.
Це був момент прощання. Але й момент відповідальності — не за минуле станції, а за те, щоб енергосистема мала чим жити далі вже в інших точках країни.
Зараз В’ячеслав працює на Криворізькій ТЕС заступником головного інженера. Тут, каже він, довелося «познайомитися з шахедами» — іншою тактикою ударів, але з тією ж загрозою для людей і станції.
В моменти ударів головне зберегти життя людей. Далі — швидко оцінити наслідки ураження, не допустити аварій, локалізувати загрозу та мінімізувати втрати. Це дає змогу скоротити час відновлення і повертати станцію до роботи навіть після серйозних пошкоджень.
В’ячеслав ділиться, що зрозумів, наскільки вони всі вже адаптувалися до постійної небезпеки, коли подивився на свою роботу «ніби зі сторони» — у документальному фільмі «Останній Прометей Донбасу» де став одним із героїв.
«Коли дивишся на це з екрана, здається, ніби це було не з тобою», — каже він. — «Ми після прем’єри самі питали себе: невже ми справді працювали в таких умовах?»
Те, що для енергетиків було щоденною рутиною, насправді було (і є) історією самовіддачі, надзусиль і відданості своїй справі.
Нещодавно В’ячеслава було відзначено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Хоча для нього самого ця історія не про нагороду. А про те, щоб обладнання працювало, рішення були вчасними, а енергосистема — вистояла.
Юрій ПОТУПЧИК,
спеціально для рубрики
Новини Кривого Рогу
сайту Весь Кривий Ріг
