«Ми повинні йти вперед і, село за селом, звільняти наше» — історія Олександра Стояновського, працівика Північного комбінату, який сьогодні захищає Україну

«Ми повинні йти вперед і, село за селом, звільняти наше» - історія Олександра Стояновського, працівика Північного комбінату, який сьогодні захищає Україну

Олександр Стояновський до війни працював машиністом насосних установок РЗФ-1  Північного ГЗК Метінвесту, а зараз він старшина роти, який нищить ворога на донецькому напрямку у складі десантно-штурмових військ. Інтерв’ю з працівником криворізького підприємства Метінвесту опублікували у пресслужбі промислової компанії.

31-річний Олександр нещодавно повернувся з Великої Британії, де пройшов п’ять тижнів навчання від інструкторів Збройних Сил Королівства Нідерланди.

– Олександре, як ви потрапили на навчання за кордоном? Охочих від ЗСУ було багато?

– Так, але обирали за результатами попередньої підготовки. Потрапили як військові з невеликим досвідом, так і зовсім новачки. Я на фронті з червня 2023 року. Хоча у військкомат ходив з перших днів вторгнення. Довгий час мене не викликали, говорили чекати. Тож повістку я отримав цього літа. У пам’яті ще свіжа строкова служба: я проходив її у 2017 році в танкових військах, вже коли тривала війна з російським агресором. Отже, базові речі знав та вмів, зокрема й від учасників АТО. Але, звісно, дуже зрадів такому шансу – повчитися у іноземних військових інструкторів. Тим більш, що мобілізували мене не за моєю військовою спеціальністю, в танкові війська, а в десантно-штурмові.

– Як проходило навчання? Щось бачили крім полігону?

– Так, нас нікуди не відпускали, програма була дуже насичена. П’ять тижнів буквально пролетіли! Було і важко, і цікаво. Пройшов базову підготовку зі стрільби, медицини та тактики, саперну справу, а також спеціальну підготовку – техніку боя в окопах та в місті. Нас вчили штурмувати і зачищати будівлі, просуватися уперед, обирати вигідні позиції для вогневого контролю, застосовувати гранати, дим, рятувати та евакуйовувати поранених, злагоджено працювати в групах. Усе за стандартами НАТО. Багато часу приділяли тактичним діям, аналізу ситуації на ділянці, як правильно доповідати інформацію командирам, контролювати обстановку. Також вивчали різні типи західного озброєння, зокрема того, яке Велика Британія передавала Україні. Тренувалися використовувати різні протитанкові системи, зокрема NLAW, переносні ЗРК Stinger, знищувати перешкоди за допомогою різних пристроїв. Усе навчання — в умовах максимально наближених до реальних. Цілий день ти виконуєш якісь завдання, на ногах зі сходу і до заходу сонця.

«Ми повинні йти вперед і, село за селом, звільняти наше» - історія Олександра Стояновського, працівика Північного комбінату, який сьогодні захищає Україну1 «Ми повинні йти вперед і, село за селом, звільняти наше» - історія Олександра Стояновського, працівика Північного комбінату, який сьогодні захищає Україну2

– Як ви спілкувалися з наставниками?

– Усе навчання було з перекладачем, так що все було зрозуміло. Ще треба  відзначити дуже добре ставлення всіх інструкторів, всього персоналу полігону до нас. Дуже гарні враження лишилися. Інструктори викладалися наповну, передавали весь наявний досвід і не соромились своїх сліз, коли ми з ними розмовляли про війну в Україні, про її наслідки для наших людей, долю дітей, тисяч родин. Вони близько сприймають все до серця.

Часом сниться фабрика

На РЗФ-1 Олександр прийшов 2011 року, працював машиністом насосних установок та планував рости кар’єрними сходами, здобув вищу освіту за спеціальністю «збагачення».

–  Свій табельний номер не забули? 

–  Ні, добре пам’ятаю. Понад десять років на фабриці, в одній професії, в одній зміні. Як забути? Часом мені навіть сниться фабрика, робочі процеси. Але зараз я тут, де більш потрібний. Недавно призначили старшиною роти, до цього був командиром відділення. Піду ще на курси офіцерські.

– Коли-небудь думали, що опинитесь на справжній війні?

– Я ніколи не уявляв. Ніколи взагалі! Але тепер ось активно застосовую знання, отримані на строковій кілька років тому. Згодилися! Мені тут досить легко було з першого ж дня. Адаптувався швидко.

– Хто на вас чекає вдома?

– Мої дві бабусі. Вони мене виховали, я сирота. Був у першій черзі операційного резерву, тож всі близькі знали, що рано чи пізно я поїду на війну.

Читайте також: Чергова партія допомоги від Групи Метінвест відправилася до спецпідрозділу Служби безпеки України

– Як відчуваєте себе тут?

– Попри все, мені подобається. Пишаюся нашими хлопцями, нашою армією, після Британії можу сказати, вона у нас не гірша за іноземні легіони. Наші воїни найкращі. Тут відчуваю себе на своєму місці. Шутрмовики скрізь найперші, тож відчуваю відповідальність і важливість своєї справи.

– Який маєте позивний?

– «Ведмідь».

– Бо сильний?

– І це теж (усміхається). 186 зріст, кремезний. Завжди займався спортом, з 15 років гирьовим. Тож все це тут знадобилося. Можу тут багато нести з собою.

– А яку амуніцію щодня ви з собою носите?

– Бронежилет – з ним вже взагалі зріднився. Також розвантажувальна система, автомат, шолом, рюкзак з боєприпасами, гранати ну і ще дрібниці різні.

– Що входить у ваші обов’язки?

– Забезпечення підрозділу боєприпасами, продуктами, питання видачі та ремонту зброї, комплектація бійців. Ну і, звісно, військові штурми, оборона позицій, розвідка. Але здебільшого штурми. Про бойові завдання нічого не можу говорити: дуже багато операцій потребують режиму тиші.

– Що допомагає вижити?

–  Уважність та зосередженість. Уміння відключити всі емоції, все людське. Уміння стати такою собі машиною, яка забула про голод та втому і виконує своє завдання.

– Як ви опишете зараз ситуацію на фронті?

– Дуже складна. Передусім через те, що немає заміни людям, немає ротацій, воюють одні й ті самі. Вони виснажені. А серед новачків підготовлених, досвідчених та вмотивованих все менше.

Про храп, меню для побратимів та бліндажні мрії

– Пара побутових питань: що ви їсте, де спите?

– Живемо в бліндажах. Режим два через два: два дні відпочинок – два дні на позиціях. Всіляке буває: часом йдемо на два дні, а виходить на чотири. Їсти готуємо самі, продукти нам підвозять. Кожен у нас спробував себе в ролі шеф-кухаря. Мені це дуже подобається. Люблю готувати. Побратимів радую класичним борщем, готую також плов, тушену картоплю з м’ясом. Інколи можемо і шашлик засмажити, коли час є.

– Чи траплялися якісь курйози з вами чи вашими побратимами?

– Жартам місце є завжди, тут без них день не проходить, треба ж якось послабляти напруженість. Із постійних – хлопці завжди наввипередки намагаються заснути до того часу, як засну я. Бо, кажуть, страшно хроплю. То з цим у нас багато приколів пов’язано. Вже і час засікали. Переконують, в останній мій рекорд я вирубився за 22 секунди. І коли я засинаю, у них починається храп-шоу. Кажуть, що і перевертають мене, і штурхають, але нічого не допомагає. Тож і стараються лягти та заснути раніше.

– З ким ви частіше на зв’язку з колег?

– Зазвичай немає можливості: найчастіше я поза зоною. Ворог застосовує так звані розумні ракети, які летять на сигнали телефонного зв’язку. На соцмережі часу немає. Будь-який вільний час витрачаєш на той мінімум побутових дій та найцінніше на війні – сон. Але як тільки є можливість, відповідаю колегам. Тож передаю привіт своїй рідній третій зміні, всім колегам, хто мене знає, вони мене не забувають, пишуть, і я їм за це вдячний.

– Чи часто повертаєтеся у спогадах на свою дільницю збагачення руди?

– На фабриці частина мого життя. На комбінаті колись брав активну участь в роботі молодіжної організації. А зараз мені часом сниться наше виробництво. До речі, робота на фабриці привчила мене до нічних змін, коли 12 годин ти працюєш, слідкуєш за процесами, тож і ця звичка стає у нагоді на війні: легше витримати без сну. Та й командна робота на фабриці, коли один за одного, теж заклала важливі для військової справи принципи. За понад десять років досконально вже вивчив усе на фабриці. Опанувати тонкощі збагачення руди за місяць, наприклад, неможливо, а отримати базові військові знання, бачите, можна. Такі часи. Проте в кожній справі потрібен досвід. А на війні саме він часто допомагає зберегти життя.

– Чого найбільше вам зараз не вистачає з довоєнного життя?

– Прогулянок містом, відпочинку на природі, їзди на машині. Ну і, безперечно, домашнього комфорту. Банально зручних капців і м’якої постілі. Але не падаємо духом. Я намагаюся завжди концентруватися на чомусь позитивному. Це важливо. Тож, як можу, підтримую своїх хлопців.

– Не думаєте полишити комбінат після війни і присвятити себе Збройним Силам України?

– Поки не переможемо ворога, я буду тут. Ми повинні йти вперед і, село за селом, звільняти наше. А після війни я маю повернутися до моїх бабусь. Вони старенькі і їм потрібна моя допомога, тож, ймовірно, повернуся на фабрику. Взагалі-то я людина мирна, хоча мені й подобається професійна армія. Просто зараз такий час: у кожного своє місце – у когось в окопі, у когось – на фабриці. Все – заради неї. Заради перемоги України.

Раніше ми писали: Близько трьох тисяч працівників криворізьких комбінатів Метінвесту нині боронять Україну на фронті — історії криворізьких промисловців Дмитра Новака та Олександра Брижатенка, Олега Березія.

Джерело

Новости Кривого Рога